В школе у нее была кличка Шапокляк. Не из вредности, а только из-за внешнего сходства с мультяшной героиней – учительница украинского языка была невысокая, сухонькая, с острым носиком. Когда-то заменяла она заболевшую учительницу и в нашем классе. Жаль, что урок тогда был только один, но разницу мы почувствовали – проскальзывало очень уважительное отношение к ученикам. И когда Людмила Викторовна Сергийчук вдруг стала коллегой – сначала ответственным секретарем, а потом и журналистом городской газеты – для меня это стало полной неожиданностью. Ведь педагог, как и военный – это не профессия – это диагноз. И став один раз на эту стезю, мало кто сходит с накатанных рельсов. И пусть мало платят, дети хамят, нагрузки – как у космонавтов. Зато тихо и уютно. Как в болоте…

Еще одним откровением об этой женщине стало известие о том, что она уехала… во Францию. Несмотря на двоих, правда, уже взрослых детей, и мужа-чиновника, занимающего не последний пост.

Чем удивить требовательного туриста в молодом промышленном городе

Украинскому Комсомольску (тому, который на Днепре, а не на Амуре,)  только стукнуло 50 лет. Казалось бы – что там делать путешественнику, ведь ни гор, ни моря, ни древних замков здесь нет. Впрочем, несмотря на юный возраст и отсутствие традиционных исторических заманух, город имеет достаточно оснований для того, чтобы претендовать на туристический бум.  Ведь вместо гор здесь – отвалы ценных пород, которые остались после добычи железной руды, а вместо моря – Днепр с многочисленными дикими островами. А сказок и легенд в этих краях столько, что любой древний акрополь позавидует. Так что туристу тут есть и на что посмотреть и чего послушать.

Сплав по Роси покажет не только реку во всей ее красе, но и на что ты способен

Не понимаю – как можно ехать куда-то в голубые дали, когда вокруг местность не изучена? Киевщина, оказывается, может быть достаточно неожиданной и увлекательной. Река Рось и Богуславщина, куда нас решили отправить Киевское областное туристическое агентство для обкатки нового водного маршрута, оказались весьма непредсказуемыми и местами даже экстремальными

Из шабаша, потопа и оврага тоже можно сделать туристический продукт

Привлекать туристов можно разными способами. Кто замками красивыми, кто горами высокими или легендами старинными. В Польше решили пустить в ход все туристические козыри. А там где их маловато – придумывают новые.

Привет вашим польским чаровницам от наших киевских ведьм

Свентокшиское воеводство (приблизительно можно перевести как Свято-Крестное) – не слишком известное украинскому туристу. Это вам не Краков и не Варшава, однако, и в польской глубинке можно увидеть немало интересного, таинственного, а местами и поучительного.

Вообще-то лично я ехала в город Кельце – столицу Свентокшиского воеводства – на шабаш. Так сказать, к польским чаровницам по обмену опытом.

Якось в осінню негоду, в невелику печеру під водоспадом набилося повно звіриного народу. Прибіг ведмідь, влетів пес, прошмигнула кішка, заскочило порося, пришкутильгав їжак і ледве протиснувся єнот. Вони всі розсілися по кутах, скоса поглядаючи один на одного і тремтячи від холоду. Змія, яка жила в цій печері, мудро зауважила, що доцільніше було б зігрітися, притулившись один до одного.

Цього року народний артист, Герой України Анатолій Паламаренко відзначатиме 70 років концертної діяльності. Адже вперше на сцену він вийшов у восьмирічному віці. І досі з неї не сходить.

А знайшли ми його у Національній музичній академії, де він викладає студентам сценічне мовлення. Взяли і ми озброєння кілька вправ від корифея українського слова, записали українські скоромовки, які Анатолій Нестерович, виявляється отримав бартером. Це він колись виступав у бібліотеках, безкоштовно, а бібліотекарі натомість виписали йому усі скоромовки, що знайшли. Так і розплатилися.

– А яким був ваш перший гонорар? – запитую митця після його заняття з першокурсниками.

Сьогодні наш гість – один із найколоритніших постатей української естради, якого навіть Елтон Джон назвав одним з найкращих співаків України.

Ми зустрілися з ним у Київській муніципальній академії циркового і естрадного мистецтва, де він уже вісім років як викладає, а півтора року завідує тут кафедрою естрадного співу. І поговорили…

… про даний Богом талант

• Ваші студенти знають хто ви такий? Чи їм батьки розповідають?
• Знають, звичайно. Тут люди освічені вчаться. І талановиті. Хоча, є й такі, яких батьки сюди відправляють, щоб не тинялися під’їздами, а в культурному середовищі перебували.
• А були конфлікти з батьками? Коли вони вважають, що дитина – зірка, а ви кажете – ні…
• Бувало. Я просто правду їм кажу! А навіщо давати надію, коли її там немає. Кажу: «Вибачте, але ваша дитина не тягне. І не мрійте, що вона завтра буде як Селін Діон». Всі мріють стати великими і для цього треба уже багато працювати. Одній людині Бог дає все і одразу, а комусь треба сидіти і працювати, щоб чогось досягти.
• А вам Бог дав? Чи вам довелося довго працювати?
• Мені моя вчителька Сильва Йосифівна Онуфрієва, яку я вважаю однією з найкращих викладачів в Україні, казала, що мені Бог дав. Але не все. Він мені дав тембр голосу, дихання, а технічно я не знав, що робити. Я тоді вчився в музичному училищі на стаціонарі, бо всім, хто співав на естраді, треба було мали мати диплом музичного училища. І моя вчителька вела мене як естрадного співака, викладала і класику, вчили і естрадну манеру виконання різних співаків. Вона мені дала дуже потужні технічну базу.

Сьогодні у нас в гостях співачка Ярослава Руденко, яка вже дала понад 300 концертів в зоні АТО.

Ярославі Руденко всього 28 років, але вона вже заслужена артистка України, солістка Національної філармонії і ансамблю Збройних Сил України. Народилася на Полтавщині, в селі Рудка Гребінківського району. Свого часу закінчила студію при хорі ім. Верьовки, Київський національний університет культури і мистецтв, Київський національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова.

Павло Снігур з селища Велика Димерка, що на Броварщині, вже п’ять років літає

Ні, він не професійний льотчик, а звичайний працівник газового господарства, і ширяє він не уві сні, а у небі, на приватному літальному апараті. І таких любителів українського неба налічується вже кілька сотень. Бодай раз на рік вони збираються на зльоти, де обмінюються досвідом і літають в своє задоволення, навіть змагаються.

Молодий кокос ріс на пальмі і тремтів так, що тряслися гілки. Поруч з ним росли його брати – молоді кокоси в зеленій лискучій шкірці. Вони з подивом поглядали на тремтячий кокос і дивувалися. А він просто боявся. Боявся звалитися з гілки і розбитися об гострий край басейну. Адже він такий гарний і пружний, а коли виросте, стане великим деревом – стане пальмою.