Category Archives: Творю

Політ Снігура

Павло Снігур з селища Велика Димерка, що на Броварщині, вже дев’ять років літає

Газета “Київська правда”

Ні, він не професійний льотчик, а звичайний працівник газового господарства, і ширяє він не уві сні, а у небі, на приватному літальному апараті. І таких любителів українського неба налічується вже кілька сотень. Бодай раз вони збираються на зльоти, де обмінюються досвідом і літають в своє задоволення, навіть змагаються.

Любов до неба була в генах

Пан Павло впевнений, що у нього прокинувся небесний ген. Його дід, теж Павло, хоч і вивчився на льотчика, але через хворобу з небом йому довелося розлучитися, але не з літаками. Пройшов усю війну в авіатехніках.

А ось онук мрію діда втілив. Щоправда, вже у зрілому віці. Захопився Павло Снігур польотами якось раптово, перерив увесь інтернет і знайшов підходящий для себе варіант – паратрайк. Такий легкий літальний апарат з двигуном і крилом-парашутом. Довго вивчав матчастину, збирав гроші на паратрайк і вчився літати. Зрештою, придбав машину. Прав спеціальних на нього не треба, дозволів для польотів – також, та й аеродроми спеціальні не потрібні  – апарат легко вміщається в гаражі, а для перевезення – у причепі.

– Зараз це найдоступніший і найбезпечніший вид літального транспорту, бо літаки і гвинтокрили – це надто дорого і мороки біля них чимало, – пояснює свій вибір пілот-аматор.

Паратрайк зроблений українським майстром з Котельви, що на Полтавщині. За словами пана Павла, українські любителі політати зазвичай користуються саме вітчизняними розробками. Звичайно, задоволення не з дешевих – коштує подібний апарат 10-12 тис євро. Ну і плюс ще екіпірування, паливо та витратні матеріали. Треба ж придбати і одяг відповідний, щоб вітер не продував, і шоломи, і причеп для перевезення.

Техніка польоту доволі проста – за допомогою бензинового двотактного двигуна паратрайк піднімається над землею, здіймаючи за собою і крило-парашут, яке наповнюється повітрям. Таким чином можна і в небо злітати, і безпечно там себе почувати, бо вже на парашуті. Швидкість в середньому 40 км на годину, але може і до 70, залежить все від вітру. Також від вітру залежить і дальність польотів.

– Я як перший раз полетів, так три дні потім під враженням ходив, – усміхається аматор, – а як перший раз керував – так це було ще крутіше…

Літати було не страшно, бо згори був парашут

Наважилася і я спробувати, шо ж це таке і побачити землю з висоти. Виїжджаємо за село, машина тягне за собою причіп із паратрайком. Паркуємося в бур’янах, і першим ділом пілот встромляє в землю вудилище зі  стрічкою – треба знати звідки вітер дме, щоб проти нього злітати. Потім викочує з причепу трайк і розгортає зібгане у рюкзаку широченне крило. Власне на цьому крилі і будемо летіти, воно подвійне – з одного боку повітря заходить, а з другого не виходить.

Сам паратрайк якоїсь особливої довіри не викликає – несерйозний якийсь триколісний металевий велосипед з двома кріслами, що чіпляються до труб, а позаду – величезний пропелер.

Одягтися довелося як капустині, бо в жовтні літати – це вам не липнева прогулянка… Двоє штанів, три светри і куртка, на голові – теплий підшоломник, шолом, спереду під куртку прив’язую непроникний чохол від крила – щоб вітер не продував. І ще ж фотоапарат на шиї. Сідаю попереду пілота на місце для туристів, ставлю ноги на педалі в носі літального апарату. По суті – вишу у повітрі, опираючись лише на сидіння і педалі. По бокам – жовті дуги, за які можна триматися руками.

Двигун позаду завібрував, короткий розбіг – і ми вже у повітрі. Незчулася коли і відірвалися від землі… Крило позаду нас під  час розбігу вже набрало повітря і ми ширяємо над городами і хатами.

Піднімаємося все вище і вище, з цього ракурсу Велику Димерку я ще не бачила, тому ледве впізнаю якісь знайомі місця: ось пролітаємо залізницю, по якій товарняк суне, внизу зеленіє озеро Міхов, поруч виблискують хрести собору, а ген там величезне поле ще не зібраної капусти зеленіє…

Якась жінка біля двору махає вітально нам рукою, навзаєм відповідаю і я. Давно хотіла зазирнути за паркани, які бачила тільки з фасадів – і раптом така нагода трапилася. Ось хтось собі новий басейн тільки-но поставив, у когось вся ділянка зеленим газоном вкрита, а десь мальовничо по всьому городу помаранчеві гарбузи розкидані – краса!

Облітаємо все селище, намагаючись оминути найбільші скупчення диму. Особливо ретельні і безвідповідальні господарі палять зайве, задимлюючи все довкруж…

Намагаюся фотографувати все, але руки вже трохи змерзли навіть у рукавицях і пальці весь час потрапляють не туди… А тут ще й вітер піднявся. І думка з голови не йде: оце як раптом щось станеться і ми вниз спустимось, то як його додому так далеко йти… Про те, шо може статися щось гірше я не думається зовсім – бо ми ж зі своїм парашутом.

Коли пілот піддає газу і ми піднімаємося догори, то враження таке, як інколи буває на автомобілі, коли раптовий підйом – дух захоплює, мабуть, це кількасекундне відчуття невагомості…

І ось уже поволі повертаємося до місця злету, бур’ян стрімко наближається, сідаємо, задерши вгору ніс – і вітаємо вас на гостинній броварській землі…

Вище 300 метрів підніматися не цікаво – земля на клаптики полів перетворюється

Політ тривав в усього 20 хвилин, а здається, що це як маленьке життя проминуло… Піднялися ми не надто високо – до 120 метрів, а загалом можна до 300 метрів літати, бо вище вже зась – там вже тільки літакам можна. Та вище і не цікаво – запевняє пілот, мовляв, земля перетворюється на суцільні клаптики городів… Що ж до дальності польотів, то на одній заправці двигуна можна і до 100 км подолати, все залежить не лише від відстані, але і від ваги пасажирів, і від швидкості вітру.

Нині літає Павло Снігур щоразу як трапляється гарна погода, і як бажання є, влітку, ясна річ, частіше, бо і тепло, і помилуватися є чим. Зазвичай він виробив собі маршрут і ширяє над областю, бо рідну Димерку вже вивчив за п’ять років. Фотографує у своє задоволення Київщину згори і виставляє фото і відео на фейсбуці та в ютубі. А ще – катає рідних, які теж захопилися польотами разом із ним.

Пілот запевняє, що можна в небо підніматися в будь-яку погоду, аби вітру сильного не було. Каже, що є серед спільноти любителів неба й екстремали, що взимку зважуються на політ. Зате в мороз і атмосфера стабільніша, що вже й про адреналін говорити.

Ольга Соломка

Людмила Сергийчук: «Оказывается, и в 50 лет жизнь может только начинаться»

В школе у нее была кличка Шапокляк. Не из вредности, а только из-за внешнего сходства с мультяшной героиней – учительница украинского языка была невысокая, сухонькая, с острым носиком. Когда-то заменяла она заболевшую учительницу и в нашем классе. Жаль, что урок тогда был только один, но разницу мы почувствовали – проскальзывало очень уважительное отношение к ученикам. И когда Людмила Викторовна Сергийчук вдруг стала коллегой – сначала ответственным секретарем, а потом и журналистом городской газеты – для меня это стало полной неожиданностью. Ведь педагог, как и военный – это не профессия – это диагноз. И став один раз на эту стезю, мало кто сходит с накатанных рельсов. И пусть мало платят, дети хамят, нагрузки – как у космонавтов. Зато тихо и уютно. Как в болоте…

Еще одним откровением об этой женщине стало известие о том, что она уехала… во Францию. Несмотря на двоих, правда, уже взрослых детей, и мужа-чиновника, занимающего не последний пост.

Read more… →

Сказки и сказочники города Сказкомольска

Чем удивить требовательного туриста в молодом промышленном городе

Украинскому Комсомольску (тому, который на Днепре, а не на Амуре,)  только стукнуло 50 лет. Казалось бы – что там делать путешественнику, ведь ни гор, ни моря, ни древних замков здесь нет. Впрочем, несмотря на юный возраст и отсутствие традиционных исторических заманух, город имеет достаточно оснований для того, чтобы претендовать на туристический бум.  Ведь вместо гор здесь – отвалы ценных пород, которые остались после добычи железной руды, а вместо моря – Днепр с многочисленными дикими островами. А сказок и легенд в этих краях столько, что любой древний акрополь позавидует. Так что туристу тут есть и на что посмотреть и чего послушать.

Read more… →

Испытание катамараном

Сплав по Роси покажет не только реку во всей ее красе, но и на что ты способен

Не понимаю – как можно ехать куда-то в голубые дали, когда вокруг местность не изучена? Киевщина, оказывается, может быть достаточно неожиданной и увлекательной. Река Рось и Богуславщина, куда нас решили отправить Киевское областное туристическое агентство для обкатки нового водного маршрута, оказались весьма непредсказуемыми и местами даже экстремальными

Read more… →

Турист спешит на шабаш

Из шабаша, потопа и оврага тоже можно сделать туристический продукт

Привлекать туристов можно разными способами. Кто замками красивыми, кто горами высокими или легендами старинными. В Польше решили пустить в ход все туристические козыри. А там где их маловато – придумывают новые.

Привет вашим польским чаровницам от наших киевских ведьм

Свентокшиское воеводство (приблизительно можно перевести как Свято-Крестное) – не слишком известное украинскому туристу. Это вам не Краков и не Варшава, однако, и в польской глубинке можно увидеть немало интересного, таинственного, а местами и поучительного.

Вообще-то лично я ехала в город Кельце – столицу Свентокшиского воеводства – на шабаш. Так сказать, к польским чаровницам по обмену опытом.

Read more… →

Казка про мудру змію і шість тварин, що ховалися від дощу

Якось в осінню негоду, в невелику печеру під водоспадом набилося повно звіриного народу. Прибіг ведмідь, влетів пес, прошмигнула кішка, заскочило порося, пришкутильгав їжак і ледве протиснувся єнот. Вони всі розсілися по кутах, скоса поглядаючи один на одного і тремтячи від холоду. Змія, яка жила в цій печері, мудро зауважила, що доцільніше було б зігрітися, притулившись один до одного.

Read more… →

Анатолій Паламаренко: «Мої перші гонорари були їстівними»

Цього року народний артист, Герой України Анатолій Паламаренко відзначатиме 70 років концертної діяльності. Адже вперше на сцену він вийшов у восьмирічному віці. І досі з неї не сходить.

А знайшли ми його у Національній музичній академії, де він викладає студентам сценічне мовлення. Взяли і ми озброєння кілька вправ від корифея українського слова, записали українські скоромовки, які Анатолій Нестерович, виявляється отримав бартером. Це він колись виступав у бібліотеках, безкоштовно, а бібліотекарі натомість виписали йому усі скоромовки, що знайшли. Так і розплатилися.

– А яким був ваш перший гонорар? – запитую митця після його заняття з першокурсниками.

Read more… →

Іво Бобул: «Я не люблю слухати свої пісні, соромлюся…»

Сьогодні наш гість – один із найколоритніших постатей української естради, якого навіть Елтон Джон назвав одним з найкращих співаків України.

Ми зустрілися з ним у Київській муніципальній академії циркового і естрадного мистецтва, де він уже вісім років як викладає, а півтора року завідує тут кафедрою естрадного співу. І поговорили…

… про даний Богом талант

  • Ваші студенти знають хто ви такий? Чи їм батьки розповідають?
  • Знають, звичайно. Тут люди освічені вчаться. І талановиті. Хоча, є й такі, яких батьки сюди відправляють, щоб не тинялися під’їздами, а в культурному середовищі перебували.
  • А були конфлікти з батьками? Коли вони вважають, що дитина – зірка, а ви кажете – ні…
  • Бувало. Я просто правду їм кажу! А навіщо давати надію, коли її там немає. Кажу: «Вибачте, але ваша дитина не тягне. І не мрійте, що вона завтра буде як Селін Діон». Всі мріють стати великими і для цього треба уже багато працювати. Одній людині Бог дає все і одразу, а комусь треба сидіти і працювати, щоб чогось досягти.
  • А вам Бог дав? Чи вам довелося довго працювати?
  • Мені моя вчителька Сильва Йосифівна Онуфрієва, яку я вважаю однією з найкращих викладачів в Україні, казала, що мені Бог дав. Але не все. Він мені дав тембр голосу, дихання, а технічно я не знав, що робити. Я тоді вчився в музичному училищі на стаціонарі, бо всім, хто співав на естраді, треба було мали мати диплом музичного училища. І моя вчителька вела мене як естрадного співака, викладала і класику, вчили і естрадну манеру виконання різних співаків. Вона мені дала дуже потужні технічну базу.

Read more… →

Ярослава Руденко: «В хорі Верьовки з нас сміялися через те, що ми не вміли фарбуватися»

Сьогодні у нас в гостях співачка Ярослава Руденко, яка вже дала понад 300 концертів в зоні АТО.

Ярославі Руденко всього 28 років, але вона вже заслужена артистка України, солістка Національної філармонії і ансамблю Збройних Сил України. Народилася на Полтавщині, в селі Рудка Гребінківського району. Свого часу закінчила студію при хорі ім. Верьовки, Київський національний університет культури і мистецтв, Київський національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова.

Read more… →

Політ Снігура

Павло Снігур з селища Велика Димерка, що на Броварщині, вже п’ять років літає

Ні, він не професійний льотчик, а звичайний працівник газового господарства, і ширяє він не уві сні, а у небі, на приватному літальному апараті. І таких любителів українського неба налічується вже кілька сотень. Бодай раз на рік вони збираються на зльоти, де обмінюються досвідом і літають в своє задоволення, навіть змагаються.

Read more… →