Як я подолала панічні атаки

Рік тому я на собі випробувала що це значить – панічні атаки. Теоретично я знала і вивчала це явище. Читала, що бувають такі стани, коли раптом починає битися серце, підступає страх і здається що ось-ось помреш. Це називається панічна атака і трапляється це коли людина боїться чогось, приміром, публічних виступів, замкненого простору, чи навпаки, відкритого, їздити в метро чи перебувати в натовпі. Страх цей  ірраціональний, але дуже неприємний.

У мене це почалося раптово і я спочатку навіть не зрозуміла що це. Але час від часу спостерігала, як ідучи вулицею почала задихатися, повітря не вистачало, серце пришвидшено билося, з’являвся холодний піт. Спочатку думала, що просто швидко йшла і захекалась, виправдовувала, мовляв, гіподинамія – сиджу собі вдома без роботи, а коли виїжджаю в місто, то від ходи  швидко втомлююсь.

Але коли такі напади почали хапати і вдома, в спокійній обстановці, то я дослідила – бувають вони тоді, коли я думаю про те, що про мене люди скажуть. І мені здається, що вони мене засудять. Тоді я саме шукала себе, бо журналістикою займатися вже було несила, а як запропонувати людям купу тих інструментів, якими володіла, ще не знала. От і прикидала – чи масажі практикувати, чи психологічні консультації, чи  роботу з картами. А як мене клієнти сприймуть? От приходить якась думка і одразу – серце теліпає, задишка, що аж в грудях болить і дихнути несила. І так страшно-страшно стає. Розумом я усвідомлювала, що це ірраціональний страх, але організм реагував саме так… Більше того, почалися атаки щоразу, як вирушала з дому, бо думала про те, який маю вигляд і як мене сі сторони сприймають. Проте, довелося щодня їздити до Києва, на курси дизайнерів. І тамтешні події мене зцілили від атак.

 

Спрямували мене на ці курси від Центру зайнятості, де я перебувала на обліку як безробітна. І зібралося туди чимало різноманітного безробітного народу – від молодих і завзятих хлопців, майже хакерів, до жіночок вже зрілого, якщо не сказати передпенсійного віку. І усі з досить різним ступенем володіння комп’ютера. І буле серед слухачів одна жіночка, назвемо її Глаша, що не надто зналася на техніці. Звичайний текстовий ворд для неї був досить складною програмою, не кажучи вже про всі ці фотошопи, ілюстратори, кварки та індизайни… На кожну свою дію на компі вона реагувала досить бурхливо – чи виходило щось, чи не виходила – вона зойкала так, що здавалося: вона зробила щось таке страшне, що комп от-от вибухне.

Їй допомагала добра душа Даша, яка встигала і своє завдання зробити і сусідці допомогти, проте, допомога зазвичай виражалася в тому, що вона просто робила все за свою протеже, бо інакше весь би клас стояв, очікуючи поки Глаша збагне що і до чого. Нашо вона пішла на дизайнера-верстальника – бозна, вочевидь, не змогла відмовити своєму інспектору Центру зайнятості, котрому треба було кудись її подіти.

Подія, що мене зцілила, відбулася на початку навчання, ми щоразу сиділи в різних аудиторіях і з різними однокурсниками – ще не надто визначилися з місцями та уподобаннями. І якось я прибігла зранку, запізнившись, та й плюхнулась на місце поряд із Дашею, бо далеко йти не хотілось.

Глаша теж запізнилася, прибігла після мене і сіла за нами. Потім в ході урока все мене чіпала із запитанням – ну ви ж пересядите, а то мені Даша так допомагає… А я по наївності своїй ляпнула, жартуючи: «Знову будете Дашу експлуатувати?» Немов би невинний жарт, але зачепив Глашу за живе, бо то таки була правда… Як вона на мене глянула, як зашипіла! Щось про те, що я безсовісна, що хіба так можна…. І відчула себе таким стервом….

Звичайно, що після перерви я пересіла якнайдалі. Більше того, як потім  з’ясувалося, Глаша ходила розповідала нашим однокашникам, яка я нехороша, вважаю, що вона над Дашею збиткується і взагалі я редиска крупнокаліберна…

Звичайно, я переживала, мені бути в чиїхось очах поганою – це якось незвично, я ж хороша і все життя намагалася такою бути.

Але раптом я помітила, що десь зникли мої симптоми панічних атак, які виникали при одній думці, що про мене люди погано думають. Не стало ні серцебиття, ні задишки, хоча ситуація втілила мій найстрашніший страх.

Бо насправді сталося найгірше, те, чого я так панічно боялася – я стала в очах іншого ну дууууууже поганою. І проблема раптом розтанула, як і не було її, я цей страх пережила і небо на землю не впало. Тепер я спокійно ставлюся до пліток – хай що хочуть люди, те і кажуть, людям же все одно треба про щось говорити. То хай про мене говорять , якщо більше немає про що 😉

Ольга Соломка, колись журналіст, а нині психолог і таролог

Журнал “Психолог і я”, жовтень 2015 р.