Політ Снігура

Павло Снігур з селища Велика Димерка, що на Броварщині, вже п’ять років літає

Ні, він не професійний льотчик, а звичайний працівник газового господарства, і ширяє він не уві сні, а у небі, на приватному літальному апараті. І таких любителів українського неба налічується вже кілька сотень. Бодай раз на рік вони збираються на зльоти, де обмінюються досвідом і літають в своє задоволення, навіть змагаються.

Любов до неба була в генах

Пан Павло впевнений, що у нього прокинувся небесний ген. Його дід, теж Павло, хоч і вивчився на льотчика, але через хворобу з небом йому довелося розлучитися, але не з літаками. Пройшов усю війну в авіатехніках.

А ось онук мрію діда втілив. Щоправда, вже у зрілому віці. Захопився Павло Снігур польотами якось раптово, перерив увесь інтернет і знайшов підходящий для себе варіант – паратрайк. Такий легкий літальний апарат з двигуном і крилом-парашутом. Довго вивчав матчастину, збирав гроші на паратрайк і вчився літати. Зрештою, придбав машину. Прав спеціальних на нього не треба, дозволів для польотів – також, та й аеродроми спеціальні не потрібні  – апарат легко вміщається в гаражі, а для перевезення – у причепі.

– Зараз це найдоступніший і найбезпечніший вид літального транспорту, бо літаки і гвинтокрили – це надто дорого і мороки біля них чимало, – пояснює свій вибір пілот-аматор.

Паратрайк зроблений українським майстром з Котельви, що на Полтавщині. За словами пана Павла, українські любителі політати зазвичай користуються саме вітчизняними розробками. Звичайно, задоволення не з дешевих – коштує подібний апарат 10-12 тис євро. Ну і плюс ще екіпірування, паливо та витратні матеріали. Треба ж придбати і одяг відповідний, щоб вітер не продував, і шоломи, і причеп для перевезення.

Техніка польоту доволі проста – за допомогою бензинового двотактного двигуна паратрайк піднімається над землею, здіймаючи за собою і крило-парашут, яке наповнюється повітрям. Таким чином можна і в небо злітати, і безпечно там себе почувати, бо вже на парашуті. Швидкість в середньому 40 км на годину, але може і до 70, залежить все від вітру. Також від вітру залежить і дальність польотів.

– Я як перший раз полетів, так три дні потім під враженням ходив, – усміхається аматор, – а як перший раз керував – так це було ще крутіше…

Літати було не страшно, бо згори був парашут

Наважилася і я спробувати, шо ж це таке і побачити землю з висоти. Виїжджаємо за село, машина тягне за собою причіп із паратрайком. Паркуємося в бур’янах, і першим ділом пілот встромляє в землю вудилище зі  стрічкою – треба знати звідки вітер дме, щоб проти нього злітати. Потім викочує з причепу трайк і розгортає зібгане у рюкзаку широченне крило. Власне на цьому крилі і будемо летіти, воно подвійне – з одного боку повітря заходить, а з другого не виходить.

Сам паратрайк якоїсь особливої довіри не викликає – несерйозний якийсь триколісний металевий велосипед з двома кріслами, що чіпляються до труб, а позаду – величезний пропелер.

Одягтися довелося як капустині, бо в жовтні літати – це вам не липнева прогулянка… Двоє штанів, три светри і куртка, на голові – теплий підшоломник, шолом, спереду під куртку прив’язую непроникний чохол від крила – щоб вітер не продував. І ще ж фотоапарат на шиї. Сідаю попереду пілота на місце для туристів, ставлю ноги на педалі в носі літального апарату. По суті – вишу у повітрі, опираючись лише на сидіння і педалі. По бокам – жовті дуги, за які можна триматися руками.

Двигун позаду завібрував, короткий розбіг – і ми вже у повітрі. Незчулася коли і відірвалися від землі… Крило позаду нас під  час розбігу вже набрало повітря і ми ширяємо над городами і хатами.

Піднімаємося все вище і вище, з цього ракурсу Велику Димерку я ще не бачила, тому ледве впізнаю якісь знайомі місця: ось пролітаємо залізницю, по якій товарняк суне, внизу зеленіє озеро Міхов, поруч виблискують хрести собору, а ген там величезне поле ще не зібраної капусти зеленіє…

Якась жінка біля двору махає вітально нам рукою, навзаєм відповідаю і я. Давно хотіла зазирнути за паркани, які бачила тільки з фасадів – і раптом така нагода трапилася. Ось хтось собі новий басейн тільки-но поставив, у когось вся ділянка зеленим газоном вкрита, а десь мальовничо по всьому городу помаранчеві гарбузи розкидані – краса!

Облітаємо все селище, намагаючись оминути найбільші скупчення диму. Особливо ретельні і безвідповідальні господарі палять зайве, задимлюючи все довкруж…

Намагаюся фотографувати все, але руки вже трохи змерзли навіть у рукавицях і пальці весь час потрапляють не туди… А тут ще й вітер піднявся. І думка з голови не йде: оце як раптом щось станеться і ми вниз спустимось, то як його додому так далеко йти… Про те, шо може статися щось гірше я не думається зовсім – бо ми ж зі своїм парашутом.

Коли пілот піддає газу і ми піднімаємося догори, то враження таке, як інколи буває на автомобілі, коли раптовий підйом – дух захоплює, мабуть, це кількасекундне відчуття невагомості…

І ось уже поволі повертаємося до місця злету, бур’ян стрімко наближається, сідаємо, задерши вгору ніс – і вітаємо вас на гостинній броварській землі…

Вище 300 метрів підніматися не цікаво – земля на клаптики полів перетворюється

Політ тривав в усього 20 хвилин, а здається, що це як маленьке життя проминуло… Піднялися ми не надто високо – до 120 метрів, а загалом можна до 300 метрів літати, бо вище вже зась – там вже тільки літакам можна. Та вище і не цікаво – запевняє пілот, мовляв, земля перетворюється на суцільні клаптики городів… Що ж до дальності польотів, то на одній заправці двигуна можна і до 100 км подолати, все залежить не лише від відстані, але і від ваги пасажирів, і від швидкості вітру.

Нині літає Павло Снігур щоразу як трапляється гарна погода, і як бажання є, влітку, ясна річ, частіше, бо і тепло, і помилуватися є чим. Зазвичай він виробив собі маршрут і ширяє над областю, бо рідну Димерку вже вивчив за п’ять років. Фотографує у своє задоволення Київщину згори і виставляє фото і відео на фейсбуці та в ютубі. А ще – катає рідних, які теж захопилися польотами разом із ним.

Пілот запевняє, що можна в небо підніматися в будь-яку погоду, аби вітру сильного не було. Каже, що є серед спільноти любителів неба й екстремали, що взимку зважуються на політ. Зате в мороз і атмосфера стабільніша, що вже про адреналін говорити.

Ольга Соломка

При бажанні політати – звертайтеся до Павла Снігура