Ярослава Руденко: «В хорі Верьовки з нас сміялися через те, що ми не вміли фарбуватися»

Сьогодні у нас в гостях співачка Ярослава Руденко, яка вже дала понад 300 концертів в зоні АТО.

Ярославі Руденко всього 28 років, але вона вже заслужена артистка України, солістка Національної філармонії і ансамблю Збройних Сил України. Народилася на Полтавщині, в селі Рудка Гребінківського району. Свого часу закінчила студію при хорі ім. Верьовки, Київський національний університет культури і мистецтв, Київський національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова.

Півтора роки приховувала вдома, що пішла з хору ім. Верьовки

  • Якими були ваші перші пісні?
  • Звичайно ж, народні, ті, які моя прабабуся Агапія з сусідками співала на лавці біля двору. Вона ніде не вчилася – ані нот не знала, ані читати не вміла, але в неї був абсолютний слух і вона знала, як вибудовувати партію в пісні, тільки-но її почує. Я їх слухала, і з ними виводила. А під час мого першого виступу у п’ятирічному віці на районній сцені, коли співала «Веснянку», більше переживала не за те, як я заспіваю, а за те, як правильно вийти, чи мікрофон буде нахилений і чи піду потім, куди мама казали. Мені дуже сподобалось, коли аплодували. Так і почала виступати, згодом вже все село мені шило сорочки, готували артистку спочатку на гребінківську сцен, а потім – на обласну, а згодом і в столицю випроводили, в студію при хорі ім.Верьовки і в Інститут культури.
  • А якби не співали, то ким би могли стати?
  • Мабуть, з мене б продавщиця гарна вийшла. Тоді тяжкі часи були, мама зарплату вчительки отримувала, нас було двоє дітей, крутилися як могли. Пам’ятаю, заклеювала чоботи клеєм, бо на другі грошей не було. Ми брали молоко, робили сир, збирали яйця і везли продавати до електрички, яка приходила в Гребінку о шостій ранку, куди приїздили за продуктами перекупники з Києва. Я, тоді школярка, дивилася, як досвідчені торгашки продавали, як вони закликали покупців, та і собі на все горло кричала: «Свіжий творог, свіжі яйця, жирне смачне молоко!» Мене мої колеги-продавщиці не дуже любили, бо я намагалася перекричати, їх це нервувало, та й на мене, малу, покупці більше звертали увагу і швидше все розкуповували.

А загалом я знаю всю невдячну сільські працю. І сіно перевертала, і буряк сапала, щоб заробити на школу і на одяг. І це був виклик – в спеку сапати ті буряки, але я собі думала, якщо я не прополю цей рядок, то значить я слабачка.

І кукурудзу крала… Якось в четвертому чи п’ятому класі вирішила допомогти родині і сама поїхала в поле сусідньої агрофірми кукурудзу красти. Всі селяни тягли, то і я вирішила побути дорослою. Наламала два мішка качанів, тягну їх велосипедом, коли дивлюсь – «Нива» їде, а це був власник тих угідь. А я вже тоді була зіркою, мене обласне телебачення показувало. Що робити? Кинути мішки? Але ж я їх ламала… Тому із гордо піднятою головою веду той велосипед із двома мішками краденої кукурудзи. Зупинилася «Нива», директор агрофірми якраз сидить. Почали мене соромити, впізнали, що я ж артистка вже, хоч і мала. А я і не відбрикувалася, кажу – всі ламають, і я буду. А чоловіки потім кажуть – давай мішки, ми тобі допоможемо підвезти. Словом, підвезли мені мішки додому, але попередили, щоб більше не крала – не давала приклад одноліткам.

А ще вітчим пив горілку і нам було соромно, коли він валявся під магазином, а ми йдемо зі школи і всі то бачать. Так у мене душа боліла… І я собі дала слово, що доб’юся таких висот, що нас будуть шанувати, і що моя мама буде красива, що на столі все буде, і матимемо одяг гарний. Я давно вже маму з сестрою до Києва забрала, бо хотіла для них кращої долі. І коли я пішла з хору Верьовки, то переді мною стояв вибір – або співати далі, або повертатися на буряки…

  • Чому ви вирішили піти?
  • Раніше я думала, що люди, які співають українську пісню – вони святі. Я ще вчилася у Студії при хорі, коли мене взяли в основний склад. Але те, з чим я там зустрілася, мене вразило. Я ж своїм досвідченішим колегам з хору поганого нічого не зробила, так само як і інші дівчата, які після студії прийшли зі мною. Але нас не любили, над нами сміялись, бо ми були недосвідчені, не вміли фарбуватися, у нас не вистачало грошей на гарний одяг. Але ж більшість із нас були з села, ми вміли сапку гарно тримати, а не щіточку для вій чи помаду. І було дуже боляче, коли замість того, щоб допомогти, колега демонстративно відсовується, показуючи своїм видом, що ти погано співаєш і вона не хоче біля тебе сидіти.

Відчуваючи таке ставлення, я ходила на роботу як на каторгу, і зрозуміла, що починаю ненавидіти пісню. Подумала, що я краще буду носити цеглу, але не буду там співати, і написала заяву на звільнення. Це стало дивиною для керівника хору Анатолія Авдієвського, який відмовляв, і запевняв, що ті, хто мене критикує, самі не є бездоганними. Але я не могла в тій атмосфері співати. Так я втратила і зарплату, і гуртожиток. Але вдома нічого не сказала… Вирішила знайти іншу роботу, піти туди, де мене найкраще приймуть. Багато кому дзвонила – і все мені не подобалося, які зі мною говорили, а в Ансамблі Збройних Сил мене так гарно зустріли, що я туди і пішла. Але ще півтора року я ще не працювала, ходила на їх концерти, репертуар вчила. І вдома нічого не говорила, працювала гувернанткою, прибирала, гроші на оренду кімнати заробляла. Мама все видивлялася мене по телевізору на концертах у хорі Верьовки, то доводилось якось викручуватися, говорити, що то я відвернулась, то в камеру не потрапила.

Але все, що відбулося – все на краще! Я стала не артисткою хору, а солісткою Національної філармонії і Ансамблю Збройних Сил. У мене почав напрацьовуватися репертуар, свій стиль, я познайомилася з різними композиторами, авторами.

Хотіла бути снайпером, але зрозуміла, що моя зброя – це пісня

  • За ці три роки ви дали понад 300 концертів в АТО. Що вони вони вам дають?
  • Як тільки почалася війна я записалася снайпером, але чоловік сказав: якщо ти співачка, то твоя зброя – це пісня. І я це справді відчула, спілкучись з хлопцями після концертів, бачу, як в них очі починають сяяти. Для мене велика честь їздити до хлопці на фронт. Колись я дуже мріяла про старшого брата – хотіла мати міцну підтримку, тепер у мене багато братів… І я відчуваю за своєю спиною підтримку цих усіх хлопців. І я роблю для них те, що можу. Торік започаткувала всеукраїнський проект «Захисникам України», коли ми під час концертів нагороджуємо воїнів АТО і грамотами, і медалями, і грошовими преміями. В моїх силах влаштовати таке свято, де можу одразу всіх привітати. А коли ми їдемо в АТО, то бувало, що і до десяти концертів в день даємо: в госпіталі, в будинку культури, на передовій, для однієї зміни, для другої. Для всіх співаємо… Звичайно, хотілося б частіше там бувати. Раніше ми з чоловіком мали певні фінансові доходи, то могли собі дозволити частіше влаштовувати поїздки. Але ж щоб мікроавтобус із водієм взяти, то це в 10-15 тис. грн. обійдеться, а ще переїзди, бензин, ну і артистів треба годувати. А я на двох державних роботах працюю… Спочатку ходила «колядувати» по наших небідних знайомих. Тепер вже знайомі трубку не піднімають, коли я телефоную…

Але, напевне, найбільше вражає те, як багато дівчат воює, вони маленькі, але сильні. От що значить невмирущий український дух! Ніщо нас не подолає!

  • В полон не боялися потрапити?
  • А я змалечку була сміливою, чи як у нас кажуть, бідовою. Якось вночі ми в АТО заблукали і натрапили на машину з озброєними сепаратистами, а з нами майже не було чоловіків. Я вийшла, до них звернулася українською мовою, бо я в своєму житті жодного разу не перейшла на російську мову, хіба що говорила з іноземцем, який мене взагалі не розумів. І сказала їм: «Не затримуйте нас, бо ми на концерт запізнюємось. Я – артистка, ось вам мої диски, мої плакати і ауфідерзейн!» Вони так здивувалися, що я їх не боюся… І добре, що хлопці людяні попались, бо всяке могло бути. Забрали б мене десь у підвал… Хоча, мій чоловік каже, що вони б ще гроші заплатили, щоб він мене назад забрав.

Хлопцям на передовій потрібні пісні про маму

  • У вас уже чимало нагород, одна з останніх – «Орден княгині Ольги» 3 ступеню. Що вони дають митцю?
  • Найбільше я чекала на звання заслуженої артистки. І коли отримала, одразу поїхала до бабусі з дідусем, бо всі мої перемоги – це перемоги моєї родини. І замість того, щоб почути від рідних людей якісь привітання, почула: «Ну такий вже поганий значок… сірий, негарний, і коробка некрасива». Словом, незрозуміли мої рідні. А коли привезла орден княгині Ольги, то отримала суцільне схвалення – і сам орден блищить, і камінчики там гарні, фіолетові, і коробка красива… Але то все смішки, а якщо серйозно, то чула, що зараз хочуть відмінити ці всі звання. І я вважаю, що це неправильно. Наше мистецтво і так бідне, ті всі зарплати на державній роботі – це мізер. Але ж треба і зовнішній вигляд гарний мати, і про репертуар дбати, і сукні гарні шити. На одну тільки сукню треба мінімум 10 тис. грн., вінок гарний зробити коштує 2-3 тис. грн., а то і дорожче. А тої зарплати – навіть на сукню не вистачає. А коли отримуєш якусь нагороду, то вже маєш якийсь стимул працювати далі і розвиватися.
  • Давайте детальніше про сукні. Хто вам їх шиє?
  • Режисер Ніна Лемешко вчила мене тому, що артистка повинна, передовсім, мати гарний вигляд, і щоб її зовнішній вигляд відповідав репертуару. Тому вважаю, що костюм – це для артистки зовсім не другорядна річ, адже зустрічають по зовнішньому вигляду. Сценічне вбрання придумую сама, або основні ідеї подаю модельєрам. Це Оксана Полонець, Світлана Теренчук, Тетяна Матвійчук, а ще полтавські майстрині. У мене зараз дуже багато костюмів і думаю над ти, щоб деякі з них вже виставити на аукціон.
  • Ваш репертуар – це українські пісні, народні та авторські. Ви принципово не включаєте академічні пісні?
  • У мене від природи голос фольклорний, народний, та й душа до академічних пісень не лежить. Більшість пісень з мого репертуару – це ті, що передала моя прабабуся. Є і авторські пісні, переважно, співпрацюю з полтавськими авторами. Особливе місце займають пісні Миколи Луківа. Його пісню «Росте черешня в мами на городі» стала справжнім гімном моїх поїздок в АТО. Раніше я думала, що молодим хлопцям потрібні якісь сучасні пісні, але вони просять заспівати про матір. І я співаю про черешню в мами на городі. Ледве співаю, бо душа моя ридає, і плаче весь зал. Щоразу як приїжджаю з АТО, то звітую автору, де прозвучала його пісня. Також багато пісень з репертуару співачки Раїси Кириченко, я пишу про неї дисертацію.
  • Ви ще й наукову роботу пишете?
  • Так, вже всі кандидатські мінімуми склала, робота майже завершена. Планую цього року вже захиститися і видати книжку про Раїсу Кириченко. На жаль, про неї мало хто писав. Для мене велика честь бути землячкою такої співачки, і я хочу, щоб наша видатна полтавка була серед нас. На її піснях я виросла, слухаю її концерти, і ніколи не можу наслухатися, це ж голос Полтавщини, голос України. Пам’ятаю, як співала ще дитиною її пісню про полковника синьоокого увечері на вулиці під стовпом, уявляючи, що я стою на сцені, під софітами… Так і чоловіка собі наспівала, бо мріяла, що він у мене буде військовим.

Хоч чоловік старше не 40 років, але почуваємося як однолітки

  • Чоловік вас підтримує?
  • Так, без нього я б не затвердилась у цьому житті як жінка, як артистка. Мені дуже важливий тил. Я дуже бойова, сильна, але ж треба колись і відпочити… І завдяки моєму чоловікові, генерал-майору Григорію Руденку, його впевненості, у мене є сили рухатись вперед. У нас 40 років різниці, але таке враження, що ми однолітки. Із ним разом їздимо в АТО, саджаємо дерева, будуємо плани, на Полтавщині займаємося тваринництвом – корови, вівці вирощуємо. І це я б не назвала прибутковою справою, бо зараз держава в такі умови поставила фермерів, що важко навіть на нуль вийти. Сподіваюся на зміни, бо Україна – це все таки аграрна держава.
  • А самі на землі працюєте? Як сапку в руках тримати не забули?
  • Аякже! У нас є дача недобудована у Вишгородському районі, там тільки стіни і вікна. Але ми посадили там гарний садок. Раніше високі дерева саджали, тепер перейшли на більш зручні, карликові. А ще квіти саджаю – дуже їх люблю.
  • Як зазвичай проходить будній день заслуженої артистки України?
  • Як одна хвилина – побігла на одну роботу, потім на другу, репетиції, зустрічі з волонтерами, ще ж і концерти мало не щодня, поїздки по селам, різні концерти по Києву та області – маємо норму по концертам виконувати.
  • Що вам дає сили на все це?
  • Мій пуп закопаний на Полтавщині, коли я енергетично виснажуюся, то я їду додому і там набираюся сил. Для підзарядки вистачає там побути 3-4 години, тоді повертаюся в столицю – з новими ідеями, планами, з новими силами. А ще енергію люди дають. Часто думаю, а може зробити вихідний, відпочити, але ж мене слухачі ждуть. Я не така, що приїжджаю тільки на виступ, а потім тікаю, я люблю перед концертом поспілкуватися, а потім після концерту погомоніти.
  • Чого б ще хотілося?
  • Можливо, колись буду політикою займатися, але це буде не скоро, як подорослішаю і життєвого досвіду наберуся. Вважаю, що митець поза політикою ніколи не може бути. А ще хочу зробити концерт в палаці «Україна». Та такий, щоб ті, хто ще не дуже любить Україну, полюбили її, щоб люди сміялись і плакали, щоб лунали патріотичні пісні, щоб душа ходором ходила. Хочу вийти у вінку із соломи, і щоб ця солома була з полтавського поля. Хочу вийти в старовинних костюмах, у тій сорочці, яку вишивала і носила моя прабабуся. Хочу запросити Тараса Петриненка, разом з ним заспівати пісню «Україна», планую запросити тих артистів, які за мною їздили в зону АТО і з якими співали під кононаду. Хочу, щоб закінчилася війна…

Розмовляла Ольга Соломка

Інтерв’ю для газети “Київська правда”, лютий 2017 року