Іво Бобул: «Я не люблю слухати свої пісні, соромлюся…»

Сьогодні наш гість – один із найколоритніших постатей української естради, якого навіть Елтон Джон назвав одним з найкращих співаків України.

Ми зустрілися з ним у Київській муніципальній академії циркового і естрадного мистецтва, де він уже вісім років як викладає, а півтора року завідує тут кафедрою естрадного співу. І поговорили…

… про даний Богом талант

  • Ваші студенти знають хто ви такий? Чи їм батьки розповідають?
  • Знають, звичайно. Тут люди освічені вчаться. І талановиті. Хоча, є й такі, яких батьки сюди відправляють, щоб не тинялися під’їздами, а в культурному середовищі перебували.
  • А були конфлікти з батьками? Коли вони вважають, що дитина – зірка, а ви кажете – ні…
  • Бувало. Я просто правду їм кажу! А навіщо давати надію, коли її там немає. Кажу: «Вибачте, але ваша дитина не тягне. І не мрійте, що вона завтра буде як Селін Діон». Всі мріють стати великими і для цього треба уже багато працювати. Одній людині Бог дає все і одразу, а комусь треба сидіти і працювати, щоб чогось досягти.
  • А вам Бог дав? Чи вам довелося довго працювати?
  • Мені моя вчителька Сильва Йосифівна Онуфрієва, яку я вважаю однією з найкращих викладачів в Україні, казала, що мені Бог дав. Але не все. Він мені дав тембр голосу, дихання, а технічно я не знав, що робити. Я тоді вчився в музичному училищі на стаціонарі, бо всім, хто співав на естраді, треба було мали мати диплом музичного училища. І моя вчителька вела мене як естрадного співака, викладала і класику, вчили і естрадну манеру виконання різних співаків. Вона мені дала дуже потужні технічну базу.

…про те, як стати токарем і вперше потрапити на телебачення

  • Перед тим як стати співаком, ви здобули фах токаря, та ще й у Слов’янську. Як ви потрапили із Буковини до Донецької області?
  • Ми жили дуже бідно. Веселого нічого в житті не було, хіба що футбол на волейбол, як у дитинстві грав. Коли ти ростеш у багатодітній родині, ти – третій по рахунку, а є ще молодші, а є ще коні, свині корови, їх треба пасти, за ними прибирати, косити, і це все на хлопцях було.

Коли тата не стало, то хлопців в інтернат відправили, рік там побув і зрозумів, що таке дружба, людяність, порядність і відповідальність, бо відповідав за чотирьох братів, які в інтернаті були, а я найстарший.

Після восьмого класу постало питання – куди далі йти вчитися. Якось потрібно було виходити в люди, себе знаходити. У Чернівцях стояла на площі жінка і роздавала папірці. Я взяв один – там пропонували вчитися в Слов’янську. І я поїхав туди для того, щоб перевірити себе – чого я вартий у цьому житті? Там здобув фах токаря керамічних виробів, ми виготовляли ізолятори для Асуанської ГЕС.

До речі, там, у Слов’янську, я вперше виступив у художній самодіяльності, там мене направили в Донецьк, у Театр опери і балету, де я вперше виступав і на телебаченні.

Будучи учнем, я заробляв 110 рублів – тоді це були пристойні гроші. Майстер хороший трапився, поставив мене на ті операції, де я міг добре заробити, щоб і себе утримувати, і родині допомагати.

  • Як у вашому житті з’явилася музика?
  • Вона була поряд все життя. Зі мною завжди була гітара, сам на ній вивчився грати. У Слов’янську я щось там співав ліричне дівчатам і мав великий успіх. А на професійний рівень вийшов під час служби в армії. Потрапив у штабний оркестр, де дуже гарні музиканти грали, вони мене навчили музичної грамоти, сказали, що мені треба співати. Пам’ятаю, якось Коля Міллєр, коли я курив, так мені двинув, що я мало тою цигаркою не вдавився. Сказав: «Чого ти куриш!? Я ж тобі, дурню, кажу, що тобі треба співати. В тебе голос класний!» Різні пісні почали вивчати, в тому числі італійські, англійські, ну і нашу «Червона Руту», «Водограй», українські народні пісні. І їздили з виступами по різних частинах Московського військового округу, мали великий успіх. Потім, коли звільнився і повернувся до Чернівців, і там уже виступав у ресторанах, на весіллях, танцмайданчиках.

Перший мій колектив – це ансамбль «Море», у Севастополі. Рік там попрацював і повернувся додому, бо не сподобалося. Я завжди мріяв співати щось цікаве і самобутнє, а мені давали пісні, які вже хтось співав… Хотів співати європейськими мовами: румунською, італійською, а пропонували співати комсомольський репертуар.

Тож повернувся в ресторан «Чернівчанка», і познайомився з Олександром Сєровим. А я про нього дуже багато чув, знав, що він гарний музикант, співак, аранжувальник. І він мені запропонував співати в групі «Черемош» з Аурікою Ротару. Я погодився, і ми поїхали на гастролі. Потім мене перевели в рок-групу «Жива вода». І це була, напевне, найвдаліша група в моєму житті, ми об’їздили півсвіту, і всі конкурси, де я брав участь – це якраз із цією групою. І рок співали, і популярні пісні.

Перший конкурс «Молоді голоси» був у 1981 році, у Тернополі, у 1982 їздили на конкурс на краще виконання пісень країн співдружності  в Ялту, і того ж року потрапили на конкурс радянської пісні в Сочі.

Перед конкурсом у Ялті ми проходили три тури в палаці «Україна». І на четвертий тур мене просто взяли і виключили, один комсомолець, хай йому грець! А ми з керівником ансамблю підійшли до Шарварка, а той каже: «Та хай Бобул запасним їде!» Отак я з запасного став третім на всесоюзному конкурсі, а ті, яких ті комсомольці направили, не всі дійшли до фінішу. Вважаю це найважливішою перемогою в моєму житті.

Далі з групами якось не склалося. Мені завжди хотілося свого репертуару, мати своє обличчя, а не переспівувати твори інших. Для чого мені співати пісні Яремчука? До того ж я баритон, а він тенор. А в чернівецькій філармонії хотіли наробити клонів Яремчука. І там зробили все, щоб мене звільнити. Мене приютили в Тернопільській філармонії, і апаратуру допомогли з міністерства вибити. Почав працювати, а це якраз почалися 90-ті роки, стався розпад Союзу…

Потім поїхав співати у Штати, там у мене повно друзів. Хотів подивитися, що таке Америка. І був дуже вражений рівнем життя людей. Зрозумів, що це країна, де людина, що хоче чогось добитись, має світлу голову  і руки ростуть звідки треба, то може себе знайти і нормально жити.

Мене дуже вразило, як там шанують співаків. Чим співак старший, тим він найдорожчий. У нас навпаки,  не встиг з горшка встати – він уже ідол, а ви йдіть гуляйте. У нас у якихось там пацанів інтерв’ю беруть, а вони не знають як їх звати. Що він може сказати про цей світ, як хлопець має 20 років, а я прожив життя.

  • Але ж є серед молоді і талановиті виконавці. Як вважаєте чи допомагають талант-шоу якось просунути молодь?
  • Талант-шоу не дивлюся, після того як побачив, що виходять талановиті хлопці, а судді їх вирубають тому, що виконавці краще співають, ніж судді. Якщо я побачу, що хтось з молодих співає краще, ніж я, то я скажу, що молодець і допомагатиму йому чим зможу, щоб пробився у житті…
  • Як допомагаєте Анастасії Лавриненко? Вона на ваших концертах виступає.
    – Так, вона моя студентка з академії, щоправда, на режисуру вчилася. Сиділи якось тут в кафе, говорив зі студентами про те, що давно хотів заспівати пісню «Ліберта», але не було з ким. А вона і каже – давайте з вами спробуємо. Вона виявилася дуже здібною… І тепер вона зі мною в концертах, вдвох співаємо дуетом. Для неї написано чимало пісень, Настя має свій репертуар, вона впізнавана. Я зробив все, що від мене залежало, щоб вона була співачкою.

… про те, чому в ефірі має бути 85% українських пісень

  • Після того, як запровадили квоти української музики в радіоефірі чи стали ваші пісні частіше звучати?

Навіть коли запровадять 30% українського репертуару, то мої пісні не звучатимуть. У мене є нормальні пісні, які кому на радіо не запропоную, мені відповідають – це неформат. А що таке неформат? Гроші вам треба заплатити? Та не буду я вам платити, бо я вам пропоную  класний продукт класного співака.

Звучатиме все, що завгодно: «Даха Браха», Дзідзьо, «Троє в каное», «Шестеро в унітазі». Тільки не та музика, яку співає Оксана Білозір, Іво Бобул, Віталій Білоножко, Алла Кудлай, Василь Зінкевич. Дуже багато людей виховувалися на цих піснях, ціле покоління. Чому їх інтереси не представлені? Чому нашою думкою, як досвідчених співаків, ніхто не цікавиться?

А щодо квот, то не можна так! Ну встановіть один раз, щоб в ефірі звучало 85% української складової. Чому у Франції, Польщі, Італії не 30%, а весь ефір заповнений національною музикою, і це нормально. Чого ми принижуємося? Поважати себе треба!

  • Пам’ятаєте свій перший сольник в палаці «Україна» – як це було?
  • Дуже хвилювався. Бо це непростий майданчик, це як великий трамплін для співака. Там така публіка, що бачила все – і великих, і надвеликих. І люди витратили гроші на те, щоб послухати твій голос, подивитися тобі в очі – чи справді ти є той, за кого себе видаєш – порядний, відкритий, щирий. Тому перший концерт в «Україні» для мене був важливим етапом, який показав чи зможу я співати далі, чи доведеться робити щось інше. І тепер практично щороку я роблю один концерт в Палаці «Україна», готуюся до чергового, що запланував у квітні 2017 року. Це треба нові пісні писати, аранжування, чимось дивувати. Я співак, я не шоумен, перед яким виходять 150 дівчат і глядачі не знають, чи слухати пісню чи дивитися на дівчат. А забери кордебалет, то і співак десь дівається…
  • За чим приходять до вас ваші слухачі? Чого їм не вистачає в житті такого, що вони приходять до вас, чого прагнуть набратися?
  • Я відчуваю, що вони приходять за духовністю, за душевною поміччю. Люди зараз голі, у них немає музики, яка би їх зігрівала. Зазвичай нинішні пісні – це набір слів і звуків. А люди хочуть щось послухати, щоб і для душі пожива була, і для розуму. В цей час, коли іде така скрута, то людей треба збирати, зігрівати, щоб не черствіли души, щоб не перетворювалися на дебілів. Он в Америці, коли була скрута, то найкращі фільми було знято, найкраща музика написана. Завжди, коли треба піднімати націю, то давати треба найтепліше, найгарніше. Дайте їм гарний фільм, виставу, концерт! У Києві все це є, а далі? Хто в райцентр приїде? Та й у людей грошей немає, щоб потрапити на той концерт. Має бути якась державна програма, яка має дбати про це.

А людям зараз дуже тяжко… Для мене це остання крапля була, коли мало не всім почали давати субсидії. Це ж останній крок до жебрацтва. Чим правителі хваляться? Дайте людям можливість заробити і люди самі заплатять. Поїхав у Карпати і за голову взявся – все вирубали. А хто це зробив? Свої, бо вони в кожному дереві бачать долари…

Обклали податками… Нагадує ситуацію при Хрущові, коли за кожне дерево треба було платити. Батько вирубав сад, бо не мав за що платити. Може, до того скоро дійде… І ніхто не запитує людей, чи зможете ви розрахуватися, забирають квартири. Такий собі офіційний рекет від держави. Мені шкода цього народу. Хлопцям треба думати, як вивести країну з цього піке.

  • Політикою не цікавитесь? Вам в депутати не пропонували піти?
  • З моїм характером в депутати не можна йти. Я – борець за справедливість. Вважаю, що я маю працювати на своєму фронті. Я співак своєї країни і маю допомагати людям тим, чим Господь нагородив. Дав Господь голос, значить я маю віддати його людям.

… про те, чому не любить бувати в Чернівцях

  • В Росію на гастролі запрошують?
  • Інколи пропонують. І в мене, як у виконавця, зараз не найкращі часи, повірте. Але я не їду туди, сказав: «Вибачте, тут моя пуповина похована, всі мої родичі тут, і як я їм в очі буду дивитися?» Світ зараз такий непередбачуваний, але я сплю спокійно, бо я тут.
  • На батьківщині часто буваєте, в Чернівцях?
  • Батьківщина мене не радує. Весь час там до мене ставляться якось дивно… Скільки концертів я відзняв і туди віддав, а їх не крутять, пісень не крутять, і це з тих пір, як я там працював у філармонії. Тому мене туди і не тягне. Зрозумів, що краще з чужими мати справу. Мені легше говорити з харків’янами, франківцями чи тернополянами, ніж зі своїми. А свої вважають, що ти їм чогось винен, дивуються, як зміг пробитися без протекції. Не розуміють, що просто потрібно бути нормальною людиною. І все, чого я осяг, було зроблено моїми потом і кров’ю, не куплено, а зроблено.
  • Якими були найдивніші подарунки, що вам прихильники дарували?
  • Булаву якось величезну подарували в Хусті, і таріль з дерева гарно інкрустовану. Оцей настінний годинник подарувала Марія Яремчук – моя учениця. А загалом, люди інколи так дивують… Приїжджаєш, а люди запитують: «Це ви, чи не ви, а можна до вас доторкнутися?» Колись виступав у Трускавці, на сцену приходить чоловік, схопив мене за волосся і кричить комусь зі сцени: «Це його волосся!»

… про кума Леоніда Кучму і ревнощі

  • Кому ви першому довіряєте слухати ваші пісні?
  • Загалом, я не люблю слухати свої пісні, соромлюся. У мене є кума Оля Жвалюк, яка є мій головний цензор. Вона першою слухає всі пісні, які я написав після розлучення з Лілею Сандулесою. Вона підтримувала мене, коли мені було тяжко, спасибі їй за це. Ну і родина слухає, син часто висловлює свою думку.
  • Зі своїм кумом, Леонідом Кучмою, що хрестив вашого найменшого сина Данила, часто чарку п’єте?
  • Ні, він дуже зайнята людина, на цих переговорах багато часу витрачає і здоров’я. І шкода, що не вирішується все те, що він пропонує. Бо, крім нього, там ні з ким не можна говорити.
  • Син вже навчається музики?
  • Данило захоплюється технікою, співом поки не займаємося. Йому зараз 11 років, і хай поки у дитини буде дитинство, хай комп’ютером займається, всебічно розвивається. Він там якісь фільми знімає, на ютубі виставляє – я йому тільки допомагаю. Оце нещодавно мікрофон замовив та пульт канальний для свого захоплення. Приходиш додому, а він мені 150 запитань задасть, все розуміє. Фільми свої мені не показує, каже, що ще вони не такі, як він хоче.
  • Чим дружина займається?
  • Вона психолог. Але зараз займається вихованням сина, бо я все в роз’їздах, працюю. І все думаю, може це і неправильно, бо сину зараз батько дуже потрібен. І стою на роздоріжжі – чи далі працювати, чи сина виховувати. У нас нормальна родина. Звичайно, бувають якісь робочі моменти, інколи вона мені робить якісь зауваження, на що я кажу, щоб вона у мої мікрофони не заглядала, бо я ж не лізу в її психологічні тести. Коли Настя Лавриненко прийшла в колектив, то, вочевидь, дружина навіть приревнувала, бо були якісь розмови з її боку. А я їй сказав, що мені це потрібно для роботи, це мій імідж. Я в свою роботу нікого не допускаю, може прислуховуватися, але робитиму так, як потрібно.

Надруковано у газеті “Київська правда” у квітні 2017 року.

Розмовляла Ольга Соломка

Біографічна довідка.

Іво Бобул (Іван Васильович Бобул), 63 роки, народився в селі Порубне  Глибоцького районі Чернівецької області у багатодітній родині, композитор, народний артист України. Найвідоміші пісні – «На Україну повернусь», «А липи цвітуть», «Якщо любиш – кохай».

Має поважного кума-президента. Леонід Кучма хрестив його найменшого сина, якого співак назвав на честь батька Кучми – Данилом. На дні народження свого кума познайомився з Елтоном Джоном, який почувши як Іво Бобул співає, підійшов і сказав, що дуже радий, що має таку нагоду – знати такого гарного співака України.

2004 року група «Танок на майдані Конго» написала пісню «Іво Бобул», де показали співака суперменом, який «крила одягає і всім допомагає».

Четвертий раз одружений, має трьох дітей і трьох онуків.