Анатолій Паламаренко: «Мої перші гонорари були їстівними»

Цього року народний артист, Герой України Анатолій Паламаренко відзначатиме 70 років концертної діяльності. Адже вперше на сцену він вийшов у восьмирічному віці. І досі з неї не сходить.

А знайшли ми його у Національній музичній академії, де він викладає студентам сценічне мовлення. Взяли і ми озброєння кілька вправ від корифея українського слова, записали українські скоромовки, які Анатолій Нестерович, виявляється отримав бартером. Це він колись виступав у бібліотеках, безкоштовно, а бібліотекарі натомість виписали йому усі скоромовки, що знайшли. Так і розплатилися.

– А яким був ваш перший гонорар? – запитую митця після його заняття з першокурсниками.

– Спочатку було тільки моральне задоволення. Після того, як я у вісім років читав уривок з «Тараса Бульби» у актовому залі школи, мене запримітили і стали запрошувати виступати. Сидів за на сцені у Палаці культури, шкарябав щось пером і читав: «Ванька Жуков, десятилетний мальчик…» І мені це почало подобатись, і я вже чекав на ці запрошення.

А перші гонорари були їстівними.. Коли вже були створені агітбригади при клубах, і мене брали виступати – на кагатах, у свинарниках, корівниках, де тільки люди збиралися. І голова колгоспу давав розпорядження комірникові, щоб дітей після концерту нагодували. Олією, хлібом, салом, медом… і ми були з того дуже щасливі в ті голодні післявоєнні роки. Були щасливі від того, що нас слухали, що ми приносили користь, і раділи від того, що були ситі, бо хороший голова колгоспу старався нам віддячити. В той час поїсти – було велике щастя.

– А якими були ваші перші спогади у рідному Макарові?

– Найбільше я себе пам’ятаю на полі, коли худобу пас. У нас була корівка, яка нас годувала в непрості повоєнні роки. Але на диво, я довий час був маленький і товстенький. Не знаю, як це мені вдавалося в той голодний час. Але мама народила мене в 42 роки, і, вочевидь, дуже любила. Вона була прекрасною кулінаркою, і могла з нічого сотворити щось смачне. У нас школа була через дорогу, то я прибігав на перерву і маму просив: «Спечіть коржа»… Тож я був нівроку такий, щокастий. А ще для мене малого була найбільше творчість – напасти корівку так, щоб коли мама видоїла, і молоко пінилося вже близенько до вінець, – щоб усміхнулася мені за це. То були для мене найкращі аплодисменти. А в той час це було велике мистецтво – напасти корову. Ми пасли корів десь обабіч дороги, біля канави, і так ми працювали, а нас ганяли, бо не можна було на колгоспне поле заходити. Ходили з лантухами, щоб ще й зілля з собою набрати. Звичайно, це було для мене велике навантаження, адже поки випасеш ту корову… І поки мама увечері зготує у печі тої ковми (це у нас так називали товчену картоплю), то я вже і засинав… А ранесенько треба знову вставати, годині о четвертій, ще темно, а я маю вже вести свою годувальницю на пашу. У дитинстві я пас я різну скотину: і корів, і свиней, і телят. І закінчив свою кар’єру пастушка кіньми, це вже як підлітком був, 15-17 років. Оце прекрасна романтична частинка мого дитинства. До мене на конюшню приходив цілий гурт моїх ровесників з Макарова, бо сісти на коней і проїхати ними кілометри 3-4 – це була дуже романтична картина…

– Як це сталося, що ви у 8 років вийшли на сцені?

– Був, очевидно, якийсь ювілей Гоголя. А я довий час був маленький і товстенький. Не знаю, як це мені вдавалося в ті голодні роки. Але мама народила мене в 42 роки, і, вочевидь, дуже любила. Вона була прекрасною кулінаркою, і могла з нічого сотворити щось смачне. У нас школа була через дорогу, то я прибігав на перерву і маму просив: «Спечіть коржа»… Тож я був нівроку такий, щокастий.

Як зараз пам’ятаю: відкриваються у класі двері і просять Паламаренка на репетицію, а там мені виділили уривок з «Тараса Бульби» про товарищество: «Хочется мне вам сказать, панове, что такое есть наше товарищество…» Я вивчив цілий шматок гоголівського святого тексту… І невелика актова зала нашої школи слухала мене, отакого маленького товстенького хлопчика. Я читав дзвінко, виразно. Щось мабуть, від природи, у мене таке було. Потім почали запрошувати на різні події, їздив із агітбригадою по колгоспах.

– Які твори читали?

– Спочатку це були, в основному, російські тексти, приміром, Шолохова, сцену з «Піднятої цілини», як діда Щукаря цигани обдурили – надули йому кобилу. Потім перейшов до Остапа Вишню, де він писав про село, колгоспи. А після війни люди дуже скучили за гумором. Електрики тоді ще не було і нас учителька возила навколишніми селами на виступи, кажуть, що просили – обов’язково візьміть Толю Паламаренка. Колгосп якийсь присилав сани і я у клубах при лампах читав. А лампи – це були гільзи від снарядів, де гніт горів. Побачив, що люди так сміялися, так сприймали слово, і вже почав читати українською. І на цьому я почав рости і розвиватися.

– Ви закінчили театральний інститут. Чому з театром не склалося?

– У шостому чи сьомому класі ми ставили п’єсу Анатолія Шияна «Івасик-Телесик», де я грав Незнайка. Пошила мені сестра штани з матрасового матерьялу. Репетиції для мене – це було одкровення, я на ці репетиції ходив і дихав наче озоном після дощу. А загалом, я з дитинства мав артистичний нахил, умів копіювати людей ще зі школи – як вони говорять, рухаються. Приміром, пародіював образ нашого учителя фізики Григорія Погарського. А вже в дорослому віці Миколу Яковченка я копіював один до одного. Якось запросили на День сміху на передачу «Від суботи до суботи», щоб я його голосом провів цю передачу. Після чого зустрічає мене актор: «Здрастуй, Толя! Говорять, ти мене копіював? А ну ізобразі…» – вимовляє Анатолій Нестерович з абсолютно впізнаними інтонаціями великого актора.

Тому не дивно, що вступив до театрального, навчався у педагога Володимира Олександровича Неллі, який став для мене справжнім духовним батьком. Називав мене Анатолій Нестерович, а я ж був пацан… Мені пощастило, що я потрапив до нього вчитися, він побачив в мені якісь свіжі здібності, яких не було в інших. Якось через нього хотів викинутися з четвертого поверху – до того він мене доводив. У мене одразу нічого не виходило, я поступово набував силу… До речі, він жодного слова не сказав українською, а нам забороняв говорити російською, щоб вимову не засмічувати.  Майстер великий! Був настільки одержимим – куди твоє діло!

Напевне, я би був гарний театральним актором, зіграв з успіхом у «Владі темряви» за Толстим роль Акіма, колись цю роль грав знаменитий Іллінський. За 30 вистав 28 разів мені аплодували у третій дії. Мені тоді 22 роки мені було, а діда майстерно зіграв… Але що значить доля… Мене запросили в Хмельницький театр, мене полюбили, я підійшов, але я мусив переїхати за сімейними обставинами до Києва. Дівчина, яку я любив, за станом здоровя потребувала моєї допомоги. І я рву з Хмельницьким, таки чином порушую закон, бо я мав два роки відпрацювати, та й в репертуар мене включили. А потім півроку не можу знайти роботу, куди б не ходив, то мене не приймають, а так виступати хотілося… Потім набрався сміливості, пішов на прийом до міністра культрури, з довідкою, що дружина інвалід.

Потім мене взяли в Філармонію. Почитав на якомусь заході Коцюбинського із «Фата Моргани» і так люди мене добре сприйняли, що наш директор Борис Пономаренко дозволив тоді працювати мені в академічному стилі, хоч і. І перший мій доробок до 125-річчя Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Прийшов нас ректор Семен Ткаченко і благословив мене. Я побачив, що тут непіднята цілина – в основному Єсенін та Пушкін, а українського нічого немає…

– Чому ви навчаєте дітей і чому вони навчають вас?

– Від цих творчих діточок отримую енергію, я не можу внутрішньо старіти, оточений такими талантами. Крім того, мені цікаво передати їм увесь той вантаж знань, який маю. На жаль, у нас немає такого предмету, як художнє слово, є тільки факультатив, навіть у театральному інституті. У мене ж це слово виробилось у певну школу.

Я бачу, що я один такий в Україні маю такий досвід. Оце слухаю своїх колег, навіть артистів театру і бачу, що вони читають безграмотно. Я ж націлюю студентів на те, щоб так фразу збудувати, щоб людина ковтала її як манну кашу, не розжовуючи.

Оцю театральну школу, що я пройшов, я її переніс у мистецтво слова. Мене запросили були в театральний інститут, щоб я читців готував. І що ви думаєте?! Оці педагоги, що працюють над сценічним словом, які жодного разу не були на сцені, відразу щось відчули, я побачив якусь неприязнь. За те, що я читаю українською мово, що я практик, а вони – ні, і вони, вочевидь, боялися, що я заберу у них хліб. І на мене ополчилися, і почали забирати студентів. Мене там вичавили як пасту з тюбика і звідти пішов. Зараз викладаю в Національній музичній академії.

– Як часто зараз виступаєте?

– Та буває. Для мене кожен концерт – це дослідження. Коли мене запрошують, я не запитую – заплатите ви мені чи ні – то вже на вашій совісті. Але я отримую великі дивіденди, бо я досліджую властивості своїх творчих м’язів. Я маю знати, хто сидить у залі – вік, професія. Я внутрішньо все це збираю і інтуїтивно нагострюю себе на той матеріал, який був би їм цікавим. Думаю, що їм можна прочитати, щоб їх здивувати і порадувати. Ще не було випадку, щоб хтось пішов з концерту чи залишився байдужим – я точно відбираю матеріал, щоб люди пішли від мене захопленими.

Позаминулого року був концерт, мав читати півтори години, а довелося читати три – люди не відпускали. Читав класику, гумористичні твори, в основному. І ще не було такого дива, щоб після виступів ніхто не підходив і не дякував. Навіть іноземці підходять, які мову не дуже розуміють. Якось після виступу один китаєць біжить до мене і тягне догори великий палець: «Во!» Отак слово, отак наповнення душі, виражене в слові, стріляє, роздмухує в людині дивні почуття.

Як оце читаю «Ярмарок» Остапа Вишні, а там у мене 64 назви: «Захряс майдан: гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми….» і так далі. Люди бувало аплодують, роти пороззявляють…. Наскільки яскрава мальовнича словами картина, що я бував в Японії, Америці, Канаді, де б я це не читав, то тільки об’являть назву «Ярмарок», то слухають так, що складається враження, що я в Україні – все розуміють. Коли президентом був Ющенко, то якось він зібрав творчу делегацію і поїхали ми до Канади, де виступали перед генерал-губернатором Канади, а це була така круглолиця креолка. І на такій зустрічі-банкеті попросили мене прочитали. Спочатку Шевченка читав «Мені однаково», а коли закінчив, то вона встала і мене розцілувала. Коли читав «Ярмарок», то спочатку їй перекладали, а потім вже і не треба було – наче все розуміла. Коли ж був відповідний візит, коли побачила мене, то кинула, і президента, і чоловіка, кинулась до мене із криками: «Ярмарок!» то мусив читати твір тут, прямо в Софії, під час офіційної церемонії.

– Як ви впали в око партійним діячам? Ви ж «Партія веде», здається, не читали?

– Я завжди читав класику, брав оцей нектар від наших митців слов, добірних, вже висіяних: Стефаника, Нечуя-Левицього, Остапа Вишню, Глазового… На той час був Андрій Сова, який весь гумор обличчям показував. А потім я вийшов, і на повному серйозі почав читати гумористичні речі, так, я володів гумором, але він був внутрішнім. І це почали розуміти і наші партійні керівники, політбюро, і Щербицький, почали вже просити на виступи Паламаренка.

Але бувало, що я на концерті ляпну щось не те – і тоді вже місяць я на карантині. Потім їх попускає і мене знову на концерти запрошують. Пам’ятаю, іду на першотравневій демонстрації з сином на плечах. А Щербицький через усю колону мені руку подає. Хоча особливо ми не були близькі, це Дмитро Гнатюк був більш близький, а я був подалі від високого начальства… А заочно мене запрошували. І Павло Прокопович Глазовий на концерт готував мені якусь нову зброю. Бувало на концерті, як гавкну, як виступлю з новою гуморескою – зал падає… Бувало таке, що п’ять речей він мені запропонує, а я кажу – ось тут щось кінцівки немає. Він погоджується, потім передзвонює, читає нову кінцівку – і регочемо на весь Київ по різні боки від телефону.

– Як вам вдається запам’ятовувати такі величезні обсяги тексту?

-Хіба це велика премудрість? От колись у нас виступав Святослав Ріхтер, так я досі дивуюся, як це можна виконувати такі складні музичні твори, та ще й з такою майстерністю. Але він працював 10-12 годин на день… І для мене було диво… Я собі постановив за правило, що маю вивчити сторінку за добу. Я колись, коли вчив «Кайдашеву сімю», ходив вулицями і під ліхтарем прочитаю три фрази, і намагаюся їх запам’яти, поки дійду до наступного ліхтаря. На мене дивилися як на хворого, але що зробиш, але вранці всі ці фрази в мене проявлялися… Потім ходив читав по гуртожитках, читав усім, хто мене слухав, щоб розвивати вплив на людей.

Бувало і таке, що слова забував, але то нічого, можна іншими замінити. Але коли забував Гоголя, то це була справжня катастрофа, бо у Гоголя все розсипається, наче цеглину вийняти з кладки.

– Хто з сучасних поетів та письменників гідний того, щоб звучати зі сцени? Кого ви читаєте?

– Для мене більш вагомий і глибокий поет – це Борис Олійник. Більш вагомої поезії в українській літературі, після Шевченка, я не знаю. А сучасних я читаю тих, хто запросить. Ось нещодавно було 80 років Вікторові Женченку, я вибрав кілька його творів. Павличка читав, як запрошував. З прозаїків Борис Пономаренко – написав гарний роман про ОУН-УПА з житейських фактів, їздив разом із ним, читав уривки з роману. Але мене акцент на класику – їх уже висіяла історія, це добірні. Може через десятиліття хтось з’явиться…

– Що би хотілося ще зробити з того, що ще нереалізоване?

– У планах заповідь Григора Тютюнника, який коли мені давав свіжі свої речі, які писав і потів запитував, чого я не читаю його твори. Я казав, що працюю над Шевченком, той поштиво погоджувався – ну якщо Шевченко…. Хочу зробити концерт з новел, туди включити кілька його новел включити, а ще новели Довженка, Іваничука, Стефаника.

– Зараз популярним стає суржик, навіть модним. Як ви до того ставитеся?

– Це злочин. Людина мусить не тільки умитися зовні, але і внутрішньо очиститися. А зараз нутро наше національне дуже загаджене. Пішов якось у Макарові на базар за молоком, запитую у жіночки, яка може трохи молодша за мене, чи є вранішнє молоко. А вона і відповідає: «Нє, только утрішнє, а вранішнього немає…» От вам і суржик, от вам неумита душа…

– На батьківщині буваєте? Кажуть, ви нічого не будували на тій ділянці, що вам виділили… Картоплю чи хоч квіти вирощуєте?

– Поставив там три контейнери, їх добре обладнали, навіть гаряча вода є. Віктор Ющенко оцінив, що там можна жити – був у мене на 75-річчі три роки тому. Мені того вистачає. Нічого там не саджаю, зберіг ліс. Як можна цю живу природу зачіпати і різати по живому, щоб картоплю посадити? Та заради Бога, я куплю той мішок картоплі… А тут у мене в лісі – і пташки, і білки, і жива природа – і в мене рука не піднімається щось там руйнувати. У мене така філософія – ну скільки людині треба, навіщо будувати кілька поверхів, і така величезну площу для проживання. Ми народились маленькими і підемо у маленьке. Як писав Глазовий: «Роби діду собі й бабі з п’яти дощок хату»… Можливо, це хвороба така на якомусь етапі житейському – хапати якомога більше, але я цього не розумію. Я – людина невибаглива. Інколи, коли мене запрошують десь виступати, то пропонують п’ятизірковий готель. Для чого?! – кажу. Кімнаточку, щоб було ліжечко, вікно, світильник і десь помитися – більше мені не треба.

Довідка.

Народився 12 липня 1939 року у м.Макарів, що на Київщині. Вперше вийшов на сцену у 8 років. Закінчив Театральний інститут ім. Карпенка-Карого, Працює у Національній філармонії з 1962 року. Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, Герой України. Викладає художнє слово в університеті ім. Драгоманова і Національній музичній академії.

Розмовляла Ольга СОЛОМКА

Надруковано у газеті “Київська правда”, у листопаді 2016 року.